Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - У лузі

Росою поглиблена пахолодь м’яти, високий туман поснував береги, де мнуть живокіст безшелесні лошата, роздмухані в лет — з молодої снаги. Чому це не спиться під небом відкритим і мулько лежиться на повсті трави, і хто це шепоче за мене молитву з єдиного слова-двозвука: «Живи...» Біліє рука, прохоловши на скроні, і пута шовкові біліють у ній, і тупають глухо натруджені коні в немірянім лузі, в його глибині. І вся вузькота, неспівмірність душевна з густим зорюванням на синьому тлі здрібнила тебе, наче макове зерня, поклавши в пожадливе лоно землі. І знову обійде тебе, обтолочить, досвітніми зблисками гнаний, табун, і знову ти винесеш з білої ночі зарошене жмуття конопляних струн.