Самітне волоконце пропливло...
Шпаклюють вікна — стережуть тепло.
Заносять листя в хату на ночівлю,
аби очам затишніше було.
А в листі кругло світять падунці,
і скачуть поруч срібні цвіркунці —
і їх, як жар, в руках пересипають,
бо скоро сніг з заобрійного краю.
І стежка дальня зменшилась удвоє,
протоптана конем до водопою.
Вода поважчала. Не набереш і склянки,
в ній мокнуть хмари, пущені у лет,
і жнуть завзято зігнуті селянки
понад сагою зжовклий очерет.
Панує скрізь непевна певнота,
що буде вічним перелітний птах
і наскрізно продмухана вербиця,
де двом листкам уже не шелеститься.