Був дощ, віщований ізранку
сталевим спалахом води,
крейдяні кола біля ґанку
замив ретельно, як завжди.
І гру дитячу нелукаву
урвав на самому кінці,
і засвітив сльозу криваву
у горобини на щоці.
І, ставши сам собі далеким,
з застиглим словом на губах,
в уяві бачив я лелеку,
що крила опускав на дах.
Стає затишною домівка,
здовкола кругла, як гніздо,
і не сучеться довга цівка
від стелі, де розпластавсь дощ.
Легке все, піристе, крилате,
випурхує із-під руки,
і склянка чаю непочата,
і тонконогі сірники.
І щось в душі таке тривожне,
і невспокійливе, мов гнів, —
берусь за дерево неложне,
щоб сам, бува, не полетів
Гуля по емалі меткий однорук,
і тчеться, мов нитка, тонюсінький звук.
І синьо-осінній петровий батіг
валкує нещадно стійкий переліг.
І нишпорно ходять лисичі вогні
по густо оброшеній гострій стерні.
Останні пташини, б’ючи каламуть,
у вирій верстають незміряну путь.
І простір, затиснутий в межах листка,
з’їдається тливом, як сніг у полях.
Лиш мовчки ковточок шпаркої сльоти
сховало відерце, як рот темноти.
І болісно входять живі дерева
у кільця щорічні, як наші слова:
від смислу, відлуння — до серця, коли
кілечками часу вони відлягли.