В забуте відро хтось дзвонив цілу ніч,
хтось пір’я надмухав у щілини віч,
хтось стежку промів од книниці до ґанку
та вибілив крейдою діл та лежанку...
І рясно на шворку знизав снігурів,
і висмикав дим нитяний з димарів...
В забутім відрі було льоду кружальце,
в щілинах очей — невида-невидальце,
і стежка текла від криниці в оселю,
де сміх крейдяний віддзеркалила стеля,
де лунко бурульки цвіли на шнурку
і тихо сиділа сова на дашку.
І гарно було, хоч слова забувай...
Тут жив колись дід на ім’я Неминай.