Висять налицини й забрала
в моїй робітні на стіні,
і ходить холод шестипалий
угору й вниз по крутизні.
Всещедрий Боже! Як обмислив
своєю ласкою мене:
стають ще більше прямовисні
ці куті сходи з кожним днем...
Тече з долоні віск гарячий,
і кособоко свічка спить.
Душе моя, ти знову плачеш,
день проминув — ану ж бо цить!
От коли б знов огонь добути,
спіймати знов високу мить,
допоки на дорозі сутінь
й перо нестругане скрипить...
Мов лик святого, свічка біла
йому про сутінь шепотіла.
Язик рожевий коливавсь,
зривались грозяні слова
і до паперу припадали,
і хилиталась мла, як тінь,
по стінах однокольорових,
і гнулись крила паперові
над головою чи... А втім —
вуста стискала — пломінь свічки
в долонях бився істерично.
Згасали ремства і прокльони,
холов язик,
вщухала мова...
І в ніч глуху, стоповерхову
високий піднімався крик:
«Царів, кривавих шинкарів
у пута крутії окуй.
В склепу глибокім замуруй»
Велебний парастас,
бо надійшли морози,
і перелився час
в закрижанілі сльози.
І вибіг босоніж
при свічці — в хуртовину,
і витрусив скоріш
із пам’яті калину.
Без скрипу тане сніг,
хоч стопи — однотонні;
спинитися ж не смів,
бо гнівом переповнивсь.
Позаду прямо в карк
Студено дихав спомин,
і висохла рука
чорнила свіччин пломінь...
— Чи сили не стача,
щоб з’ясувать причини,
чому мені в очах
круглавіє калина?
Що виловить свіча
з густої хуртовини,
як шлях мій визнача
гнів збурханий, глибинний.
Уперто крок в’яжу,
біжу без спотикання
і гнів свій бережу,
як свічку — від згасання.