Суниці я збирав на дні окопу,
там наскрізь тишу стелюх-мох прошив,
липневий вітер тихо, одностопо
ходив ізбоку й глицю порошив.
Про смерть ані півслова, ні півмислі:
ні натяку, ніякого знаку.
Солодкий жар вуста мені розтиснув,
липневим духом згускнув у ковтку.
І подив брав — хіба тут смерть можлива
під мудрим спокоєм беззахисних дерев,
коли мураха навіть й та щасливо
суничний жар подячливо бере!
І мох стелючий в тиші несмертельній
густрішає, жовтіша... вже, як мед...
Ізвідки брязкіт зрине вогнестрельний
і реготне безглуздо кулемет?
Все раптом згіркло, на губах вуглини,
розверзлись чорно пам’яті глибини,
і, скорчившись, стискаючи живіт,
крізь пляму крові глянув я на світ:
весь ліс горів, у вирі вогняному
побачив я обличчя так знайоме,
що, видихнувши попіл із грудей,
я крикнув од дитинства до людей:
— Це ж батько мій... Це ж батечко... Невже
від кулі крик мій та й не вбереже
його долоні, щедрі на тепло,
і незасмагле облітку чоло,
і повні сміху, мови повні губи —
невже ж не захищу його від згуби? —
Я вирвав мох, добувшися до глини,
і вигорнув пригашені жарини,
на руки свої глянув — кров... чи сік
збіга тоненько... О двадцятий вік!
Надшвидкісний, надболісний, великий, —
весь час живеш на грані тиші й крику.
І жодної хвилини забуття,
що спокій твій з окопного життя.