Довгі крила — з очерету —
розгортаються до лету:
птах, що імені не має,
із покою вилітає.
Я візьму до рук стрілу,
колись роблену з лозини,
покладу її на лук —
доганяй швидку пташину.
У прошиту в шибці дучку
я угледжу, що за страх:
на засушену колючку
наколовся жовтий птах.
І синенька цівка крові,
наче заполоч, цвіте,
а обабіч віть тернова
щось вибренькує на те.
Певно, птах отой крилатий
звався спокоєм. Так... так...
Бо від чого тихо в хаті
і солодке все на смак?
Обернись до віддзеркалень
в стінах, білених вапном:
вказівний уткнеться палець
в цвіль, що виросла — давно?
Значить, затишок в господі,
позачасся — сохнеш й ти!
Виступає цвіль зісподу...
Швидше і себе протни!