Павло Мовчан - Небо Кибальчича. По дорозі до Петропавловської фортеці
Цей янгол двокрилий
на палі фортеці
кружляє за вітром,
ніяк не зірветься,
а шпиль, що завершував царське стремління,
поглиблює янгольську муку й боління.
О місто, в намисті містків і бруківки,
золочене скрізь по хрестах та верхівках,
а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,
глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручний візницю шмагає:
за що, наповіщо — того сам не знає...
Ніхто не рятує волаючу душу,
вода вимива сухозлоття на сушу,
і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,
вкорочує «падшому» янголу віку.
А небо порожнє над ним, наче деко,
високе для крику,
від думки далеке.
Його необхідно іще прихилити,
щоб, час обігнавши, у мрії ожити.
Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,
де зріє відвага людська — на майбуть.
Де вольному воля і сонячний лет
крізь обшири часу
до дальніх планет.