Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
допоки я обчислював крило:
ковзнула тінь жандармська перелітна
і остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
де тріщина, як ящірка тече:
мені тепер до ранку, до край віку
цей мур ламать загостреним плечем...
Жага подовжить ліжко і підлогу,
підніме стіл на височезні ноги
і надвоє високого мене
під небом, під зірками перегне.
І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,
де жар вапна холоне швидко так,
докресли мрію... На твоє боріння
світанок з’явить таємничий знак.