Мури муровані —
вікно глибоке...
Пташко без імені,
в небо порошена,
чи ж запримітиш
погляд в’язничого?
Вітер затче в парусиння широке
крила твої і вольную воленьку.
Поглядом, мрією вище злітаю,
врівень стаю я з нащадками вільними:
буде, ой буде того раювання!
Що ж то за дощ, що малюється в небі,
зводяться плечі, стрічаючи холод...
Чути, як в’язні ходять по колу.
Де ж та подібність одного із другим?
Де ж та причинність похибок наших?
Прагнуть замкнути в коло стремління —
стіни фортечі і м’язи жандармські.
Вилущу зернята з цегли холодної —
порох у пучках і більше нічого...
Пташко без імені, вкладена в крила,
в перах стільки вітру і неба!
Мушу цей мур розібрати по каменю,
шлях замостить до товариша вірного.
Миттю спростується в слові «відплата»
все, що закралося в серце у сумнівах:
все буде просто,
як пташка у небі,
як вибух на Невському,
знищено буде
царське свавілля,
царською кров’ю
освятиться воля!