Просотані мохом червоні цеглини
і риски поздовжні
чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глини
засвідчить стремління його — навіки...
Проходить звичаєм в’язничість безлика,
поволі стіна від дощів розмока,
і в щілини сіє насіння осика —
то ж форма її вглибину затіка.
Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,
щоб стало майбутнє на повен мій зріст,
щоб всі стільники вже надпитої глини
комусь розказали короткий мій зміст?
О стіно, що свідчиш моє проминання,
яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе — зостається питання:
чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!