Так щиро дихав він на всіх
своїм гарячим словом,
що стукало, немов горіх,
в лобища мармурові. І круглозвуко, наче дзвін,
завис у просторі лункому
снаряд, що відштовхнувсь від стін,
злетів у вись невипадкову... Віддаленіла геть луна —
вона лише досяжна нині —
мов крапка болю голосна,
що затужавіла в сльозині,
вона взернилась у хмарині... Їм аби слово про любов,
про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
горлянку сполудило. І замість слова мимри йдуть
продовгувато-сумно —
хитає головами суд
на нього так осудно... Набрав води — скупий ковток
загуснув від мовчання,
і підступився ще на крок
до скорого повстання.