Мої ручителі високі,
які лункі останні кроки
до ешафота від ганьби...
Сурмач, труби,
віщуй утіху —
моє обличчя повне сміху,
і кат, як брат,
під брови-стріхи
пускає погляд:
— Возлюби... —
Коли б ще хто дудів в сопілку,
і мою радість ніс, як бджілку,
і сипав квіти на бруківку,
і шепотів:
— Лицар, диви... —
Та я і так переразую
і свою душу молодую
віддам на руки, наче збрую,
ну, розпинателю, лови! Відчувши неласкавість дня,
з Неви — тягучий холод,
ти раптом голову підняв,
сягнув за видноколо...
Так високо — до гіркоти,
до німоти у зорі —
перо лелечине летить
і душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
зітхання, як опуку,
і прокрізнить летюча мить
простерту в небо руку...
Душе моя, легка пір’їно,
немає в боротьбі загину:
є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить легка пір’їна,
внизу ледь мріє Україна,
і щось тривожливо знайоме
в мотиві, дутім на дуду,
і грузнуть ноги, як в солому,
коли по хмарках в небо йдуть...