Росте трава, доповнюючи нас
ласкавістю, прихильністю земною,
стоїть трава, все знаючи про час,
рівняючи непам’ять прямизною...
Запліднена літаючим насінням,
споріднена, як дух з животворінням,
вона сплітає рух своїм корінням,
бо кожен крок зав’язує вузлом,
щоб при землі прикметніше жилось.
Хатки на лапках, через вечір кладка,
кущ лядвинцю росте в руці на згадку,
що вже не зна ні краю, ні початку...
Піднісшись аж на десять ліктів вгору,
вирізьблюючи кола непрозорі,
шукають здобич кібці гострозорі:
трава не розторочить полотно,
в яке заткалась плоть моя давно,
що й не вгадать ні битих путівців,
ані пропалин, ні гнізда багаття.
Поглянь! Трава кущиться на щоці —
й тебе знакує вічною печаттю.