Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства
стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки;
хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши,
рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу,
шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто,
каменю клубок котив, відбував покуту...
Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати:
не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив...
Міст скляний не перейшов і не зміряв моря,
не звивав волосся шовк, серця не впокорив...
Не втолив — спалив язик; шепіт,
наче сажа: принатурився, привик, душу сном обтяжив...
Не згадаю де, коли, як, чому, навіщо,
хто до серця присмолив лихо-кам’янище,
чом розслабла тятива, обважніли й руки,
крик чому не перейнять, не збагнуть сполуки?
А од сонця все летять променисті стріли,
і тому жада душа завше перевтілень.