Павло Мовчан - Братові Дмитрові, якого я знаю з розповідей
Брате, холодом бузковим змальовано шибки,
і щебечуть загадково красномовні ластівки.
Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,
засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир».
І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —
тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей.
А було ж — долоні в гривах, у долонях — вухналі,
лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі,
бісівство в міхах роздутих, пересипане вогнем.
Тс-с... Хіба тобі не чути? Їде гість, спішить за днем.
Та звідкіль кому тут взятись, зав’язатись, як сльозі,
якщо дерево крислате на одній стоїть нозі
біля дальньої могили, що у землю увійшла
за десятки літ жалоби од весняного села.