Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Рука

Тільки й видно було, що руку, а за нею не розпізнати імені, ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю і кладеш камінь на межі з холодом, благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, вперед простерта — іде... іде... дорога... Піднята вгору — то спрага неба, і зшивається очерет, щоб падать на землю, і підноситься вежа, щоб далеко глянуть з-під руки. За небом — небо, за обрієм — обрій, а внизу — джерела, ось тут — рука лягає на землю: насіння, ось тут — це оселя, криниця, нива, тут — це ти, утверджую себе рукою, рукою впотужнюй, відкривай долоню — хай будуть друзі, здрастуйте, ви! З руки в руку — щирість, передай келих, поділи хліб, візьми цілушку і приклади до серця руку... Рука, що стискає горло, завжди скоцюрблена — в гнізді долоні вигріває камінь, вона ділить землю на схід і захід, вказівним пальцем визначає північ і тицяється на південь — вода скляніє. Все мало, мало, бо т а м її т у т. О руко, будь проклята! Бо ти наділа залізні наперстки і пустила вогонь, зашморг пустила гуляти по світу і кинула камінь в простерту долоню. Трухне колиска, гіркне тісто, але назустріч встає долоня і ловить стріли. О руко-рученько, листочку кленовий, губами виймаю стрілу і цілую пучки: велику, вказівну, середню, підмізинець, мізинчик... — Здрастуй, руко!