Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Слово

В форму слова твого перелито жадання, скажеш «яблуко» — вмить заопуклиться плід, сік на пучках проступить лише з дотикання, тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, перемліле в устах — хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, цілонічно... Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, придивляєшся — крапля дрібна, і тьмяніє вона, мов окрушина згляду — мерехтить срібна нить шовкопряда, тоне, тане, сягаючи дна... Ставиш гілку-вербілку у склянку з водою, переводиш у слово незвіданий зміст — бачиш, ніби стіна поміж словом й тобою, сніг стоїть у твій зріст. На стіні тій верба, розпорошена тінню, і разки розпорошених сойчиних крил, і синиці висять, мов кленове насіння, — розмахнулась ураз... біла труш... срібний пил... З джерела того слова непам’ять зринає, вже не зглибити, ні, ворушку каламуть, що колись пореклася вмістилищем раю, а тепер: все забудь, все забудь... Научися мовчать, переважувать тишу, так немовби до тебе і слів не було... Тільки хто це по стінах крижиною пише І гукає студено: — Павло! — Озирнувшись, бери олівець кольоровий, обведи свою тінь по шпалері старій і до неї промов власне слово ізнову — чи себе розпізнаєш в фігурі кривій?