В отчій ласкавості
сонечко гріє,
просто з цікавості
хмарка синіє.
Теслі завзяті лаштують дорогу —
дні непочаті
видно з порогу.
Видно та й видко,
мов на долоні,
мчать та ще швидко
коні вороні...
Голосу нитка
їх переймає
в час, коли квітка
камінь ламає.
Теслі сторукі
тешуть мандрівку,
п’ють мед-горілку
та й на розлуку.
Чом мені пішки
все манівцями,
чом все обніжки
та й поміж нами?
Де ж та дорога,
тесана з дуба,
де ж білий огир,
де, моя люба?
З рук випускаю кий-патерицю,
стану на камінь
світ обдивиться:
сонечко сяє, хмарка синіє,
квітка-сирітка
в полі марніє.