Павло Мовчан - У дзеркалі вогню відбилась ген ріка...
У дзеркалі вогню відбилась ген ріка,
у пам’яті його цвіла найперша іскра.
Та блиск молодика, що крейдою стіка,
нагадував мені, що це жура понтійська. Сарматський знак запіксь навік серед чола,
лиманська сіль рипить в розхитаних суглобах,
мовчить мені в ушу байдужа ковила,
що накрива габою кургани крутолобі. В замісі глини — сон, і тиша, і любов,
у гніздах глини — схов, щоб відродитись знов.
На глиняних стовпах стоять жертовники —
видмухується прах з простертої руки.
І зорі, що завжди запліднювали ґрунт,
потверджують мені, що був я вічно тут.