На весну вже пішло. Відлуння рідкувате,
проріджуючи слух, дощем намоклу вату,
верталося назад, так низько, ледве й чути,
і слідкома за ним тяглася повстю сутінь...
Зневажений, знечулений до всього,
прийнявши в себе спис далекої дороги,
ліс чорно височів, заслуханий у себе,
пускаючи пташок в позеленіле небо.
Співзвучний ти чи ні глухій гущавині,
веселий чи сумний в передсвяткові дні?
Це байдуже. Візьми зніми з душі замки,
і зерен зачерпни у спраглі дві руки,
і кожен кірх землі сівбою позначи,
щоб кожен новий крок був щасний на почин;
де не ступнеш — живло,
щоб тісно всім було
за батьківським столом...
Ось коровай на всіх,
широкий гнеться стіл,
лунає з лісу сміх —
йдуть гості звідусіль.