Густіша обрій, сніг синіє,
вільшина німо сім’я сіє,
вода тече, немов не вміє,
тонкий торкаючи льодок,
і чистий погляд вечоріє
від злагоди і від думок.
А крила гонять холодок
на ще проріджений гайок,
і ледве зримий літачок
у небі смужкою синіє.
О невимовна ліпота,
зникать в тобі, а не питать:
звідкіль у роті гіркота,
якщо і слово медвяніє?