М’якшає серце, як віск. Підвечірок.
Промінь останній лягає на згірок,
ніжно взолочує радісні вруна,
перебираючи їх, наче струни.
Шелест вологий, пряжа шовкова,
тчеться весна на зелених основах.
Сива зозуля, мов човник, снує —
в зелень вплітає кування своє.
Крикнув і ти — заплелося відлуння
в прозелень дня, в шелестке густоструння.
Став безголосим — ворушиш губами:
тчуться на зелені попельні плями.
Що це? звідки? — тіні шуліки?
Вгору дивись — не заплющуй повіки.
Руки ростуть — розгортається шелест,
щоб загорнути світ кушпели.
Випиши крейдою сонця імення,
щоб не забуть, що пройшло повесення.
Вистружи квітку вогню із колоди,
дім оберни свій дверима до сходу
і оберни на терпіння чекання —
бо за смерканням надходить світання...