До кого, пташко, жалібно квилиш? —
я перехожий випадково гаєм:
хто спуститься, обізветься з узвиш?
Кого ти кличеш? — І сама не знаєш...
А чи заповниш криком пустоту,
щоб обізвався голос безіменний,
а чи затчеш ти нитку золоту
в ткання широке і таке зелене?
Побіля губ уже стоять дощі,
упали навзнак схрещені дороги —
візьми мій голос доточи хутчій:
кричи, кричи у небо до знемоги.
І відгукнеться хтось-таки, авжеж...
Хтось зглянеться на вперте покликання,
як не відлунком — золотом пожеж
або ж глухою хвилею смеркання
Вагався дощ, то ткавсь, то уривавсь,
то прикидався снігом сам собі,
то надвоє чомусь перегинавсь
і задивлявсь у води голубі.
Дзвонив дзвіночок — ртутні пухирці
сріблилися у птиці на пірці,
кругліли звуки — нурилася плоть
в сполохану небесну прохолодь.
І глибшав зір, щоб осягнуть блакить,
там б’ють ключі і тчеться синя нить.
І що ж побачив? — глибину струмливу,
дзвіночок срібний, руку полохливу,
плоть невагому, зрощену у ртуть,
яку під руки птиці дві несуть.