— Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! —
По складах переносимо власні ймення на той бік,
де іскри святкують свою нетривалість,
блукаючий дим назустріч підводиться тихо,
високе полум’я, високий дим, і ми високі.
Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо
з березовим вітром,
що носить пригорщу солов’їв і не знає,
де їх посіять...
Рівна земля під ногами — видно за обрій.
Рівна дорога кінцями на обіч:
підеш ліворуч — знайдеш відлуння,
праворуч підеш — мовчазний камінь,
але всюди-усюди знаки на твою присутність,
бо всюди з тобою простір...
І всюди крилом ти відділений від неба.
— Еге-гей! —
Змикаєш губи, і стільки в тобі тих слів, стільки
неназваної радості,
що пальцем виводиш її на глині, гострієм на камені,
вогнем на бересті...
— Гей! — І клич даленіє до крапки.
— О-ой! — в стрілу розгортається вигук,
а поміж тими крапками — стільки можливостей захвату,
така вірогідність бути променем,
що ділиш простір на «все» й «порожнечу»
і швидше вигадуєш слово «сумнів»...
Гасиш багаття, заповзаєш в спальник
і думаєш наостанку,
що треба перевірить перемет на світанку.