Обтяжений життям, земною глибиною,
я стежу: ген летить угору голос мій...
І лійкуватий день сотає наді мною
мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій...
Угору — вгору, гей! У небо глибкувате
засотується все, що віджило свій вік,
і камінь відліта, розмоклий, наче вата,
і образи летять крізь щілини повік.
Угору, вгору, вго... — в безодню, у безкрає,
як жорен відліта запорохнілий степ
і, вкручений в зеніт, над нами зависає,
щоб простір розмолоть на мливо золоте...
І голубим стовпом вода звелась зі ставу,
щоб відстань зберегти і колір роз’єднать,
та промінець промкнувсь і миттю все скривавив,
і очі розімкнув, немов зірвав печать.
І раптом ти прозрів, і став, як сіль, — стооким,
і віями махнув, і борошно здмухнув,
і погляд розпростерсь на всі чотири боки,
і, обігнувши світ, у краплі знов замкнувсь.
О крапле голосна, росино світоповна,
лиш ти одна геть все спроможна охопить,
що глибина твоя болюча, негріховна,
вбирає забуття, щоб зриме відродить.