Таких крейдяних хмар не бачив я давно:
вони громадно йшли на сплющене вікно.
Чи втрима рами криж, в якому скалки скла
тернинами стирчать, придатні для чола?
Зсувалися шпилі, мінився колір хмар,
розверзнуте нутро вниз вивергало жар.
І попільнястий грім, огромлюючи слух,
хитав колоду бджіл — хитавсь вощаний дух.
І хвиля налягла — аж скособочивсь дім,
і голос я учув безпристрасний: — Ходім! —
Я падав чи летів, бо кам’яним вже став,
до хмари всім єством завмерлим приростав;
не відчував, не бачив, не рухавсь — кам’янів
і тільки німоту повчально розумів.
Крізь тріщини раптові просочувався грім,
була то пам’ять крові — я чітко розумів...