Виходить за межі неба, ніби виходить із себе
хуга. Білі колони крушить і запорошує зір.
Тягнуть гринджоли діти прямо на хатній гребінь,
аби спуститись донизу, розлінувавши сніг, мов папір.
В білому торохтінні голоси їхні тонуть,
наче вогні свічані, сніг ув очах мерехтить.
Снігом доточений звівся дід Яким, мов колона,
сам у собі височіє і у думках височить.
Він стереже городи зірко від гайвороння,
в нього в руці торохкало, померки — в голові,
а у нагрудній кишені вижухла похоронна
свідчить, що дід пережив двічі свій власний вік...
— Киш, проклятуще зілля, а бодай би ти видохло,
де ви на мою голову розпроклятущі взялись...—
Сиплеться сніг: прокляття хуга розкидує,
з хатнього гребеня діти сунуться зверху вниз...
Нерозлінована грядка — ніби чиста сторінка,
звук дерев’яний спорскує ген-ген за межу...
— Що ви, діду, робите? Краще візьміть ковіньку...
— Чи не пішов би ти к бісу! Бачиш, я сніг стережу...
Тільки заплющу очі — так і летять додолу,
чорні, як смоль, залізні... не приведи господь...
Іч, розкричалися, кляті, — не відійти від дому...
Ну, в случаї чого, буду гукати народ...