Звідкіль цей дощ, коли ані хмарини,
ні цятки в небі — вимита блакить:
течуть, течуть єднальні волокнини,
а поміж ними і життєва нить.
Цей зрячий дощ наш двір не обминає,
дуднить в дійницю, землю колупа,
нам пригорщі дитячі заливає,
гарячий дощ, солоний — як ропа...
Ти ще малий і ще не можеш знати,
чому цей дощ унадився до нас,
чому, чому разом із громом в хату
заходив він розгонисто не раз.
Ти шепотів: «Минай нас стороною...» —
і до хмарини очі поривав,
та дощ ставав густою пеленою
і фотокартку батькову змивав...
Хоч я живу давно вже за горою,
пообтинав косою всі нитки,
та й досі ходить дощ сліпий за мною:
де не ступну — там забива гвіздки...