Павло Мовчан - Я знаю, навіщо... навіщо нам зими судились...
Я знаю, навіщо... навіщо нам зими судились,
аби до зникання поволі усе призвичаїть:
стоїть серед снігу будяк почорнілий,
на ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно,
хотів оживити веселий снігур
і легко проходив крізь погляд навстіжний,
лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити
в словах чи у барвах весняний пейзаж,
та все перемолоте, все пережите,
у обрійних рамках холоне вітраж. В снігах сповивальних поволі все тоне,
наповнює очі безмежність ясна,
і небо зникає, лунає мажорно
над світом побіленим срібна струна.