На циферблаті час ганяє люто стріли,
і сиплеться пісок з пощерблених трибків,
і вороння летить крізь простір прогорілий,
летить на сто сторін, на тисячу віків. Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки
гарячий порох б’є, торкаючись руки:
не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, —
ворушаться клубком у горлі карлючки... Роздмухаєш, мов трут, пітьму — ні бризки світла
навшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,
і сам собі стаєш, як щезник, непомітним,
хоч пам’ять і чуття на відстані руки... І вухо прихилив — вловив холодний подих,
похитувався граб і жабрами ледь-ледь
повітря ворушив, обернений до сходу,
де промінець промкнувсь і захиталась твердь. Я вгору очі звів — удалині побачив:
схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,
блукаюча вода, вода жовтогаряча,
що полум’ям була пронизана до дна. І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,
і віддзеркалив шир обличчям золотим,
і світло потекло по жилах замість крові,
витискуючи з них краплини чорноти. Просвітленим очам глибини відкривались,
мов простір розпустивсь на сто віків назад:
ось предок мій лежить в степу один як палець
і поглядом пасе черідку хмар-ягнят... Йому — мені в траві, де прузлики сюркочуть,
так легко, вільно так і видко наперед,
як з хруском костяним копита степ толочать
і стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет. Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,
мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:
там він похмільно спить, схрестивши царські крила,
корінням сполуча його із небом граб. Не осідає ґрунт, росте могила вгору,
жбурляє вихор з піль по пригорщі щодня
не куряву наверх, а пелену прозору,
і трусить порох з крил крикливе вороння. Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,
і стало видно гень небесну і земну,
бо видко, як ніде, з високої могили
душевну висоту — життєву глибину.