Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Слово блаженного Прохора з глибини серця

З лободи роблю хліб і лебедником звуся, обертаю і попіл мирянам на сіль, і до неба мій погляд обернений в скрусі, покликаю, всевишній, тебе звідусіль: — Ізласкався над нами, убогими духом і тілом: що та воля, вона неспроможна життя обійнять! Плоть стареча зібгалась, неначе капшук спорожнілий, і листки лободи мідяками у ній торохтять... Що ми зможем придбать за шажок, сю мізерну ніщоту, клоччя жмут, чи смолу, чи соломи рядно? — щоб бичка-третячка залатать і розвіять скорботу, потерушне нутро закропивши холодним вином. Що ми можем? А можем з стеблиноньки льону на сто ліктів наткати собі полотна і пустить в довжину крові нитку червону: довжина полотна — то життя довжина. В білім сувертку днів, у тугому сувої, позлипавшись, вологі злились письмена, бо мечем, як пером, що зволожувавсь кров’ю, нотувались звитяги на шир полотна. Поїдучий вогонь спопелив все до титли, і сувої дерев, розгорнувши, читав, і за вітром пустив, але пам’ять не витлив: позосталася нить у золі золота. І листки лободи, що у зір залетіли, лютим вихором зірвані з чорних багать, кружеляючи тихо в спустошенім тілі, наче била у дзвонах, іржаво дзвенять і чи збудять, чи ні княжі душі поснулі — калатайні листки в оболонках лунких — разом з попелом чорним в небесну півкулю відлітали нетлінні опуклі рядки: —Що ви сієте? Чисте зерно на майбутнє? Все, що сіється тлінним, в нетлінні встає... Не сховатись олжі у жоднісінькім скрутні — неухильне для всіх правосуддя моє... Святополче, візьми чорний попіл в долоні, свою кривду присип і роз’ятри вуста, щоб було, наче кров, кожне слово солоним і солодким, як правда свята.