Лягав у спокої — прокинувсь у тривозі...
І той вогонь, що тіло п’ятнував,
палив нутро... Я на щоці чув сльози...
Напевне, плакав, а чому — не знав...
Крізь штори світло рівно струмувало,
годинника вихоплюючи з тьми,
і кожна стрілка, піднята, мов палець,
здавалась застереженням німим.
Спинився час? Чи серце зупинялось?
Не міг я навіть пальцем ворухнуть,
І плоть мою, мов литу із металу,
немовби руки чиїсь владно гнуть...
І я не знав, яка моя провина,
чим завинив, навіщо каяття?
Нутро горіло, крижаніла спина,
немов раптово лопнула хвилина
і обірвалось уві сні життя...
Але чому, чому свідомість
була, мов скло, чистісінька, ясна,
і холодом проймала невідомість,
і холодила беззмістовність сна?
І я чекав терпляче на світання,
а з’яви образу знайомого мені,
і очі, нахолоджені чеканням,
ушнипились в годинник на стіні.
І раптом голос — ніби хтось заплакав;
то, в муках роджене, кричало немовля,
і я заплющив очі на подяку,
і чув, як срімко кружеля Земля.