Від сизого до голубого
одвільгли хмари й дерева,
і проступаюча дорога
слідом торішнім ожива.
Листки потрухлі, жовта глиця,
насіння з вільхи, будяки
і нехолонуча живиця,
що капле, капле в дві руки...
В глибоких зморшках зберігає
шорстка кора вологи слід,
і моя пам’ять — ні, не має
слідів од проминулих літ.
Свідомість спрямлена до крику,
її, мов вітром, продува,
проходить простір многоликий,
гуде порожня голова.
Кого кохав, конав од муки,
і язиком — листком щавлю —
зализував сліди розлуки,
завдавши серденьку жалю?
Аж страшно, порожньо, неначе
хтось замість тебе досі жив
і твою пам’ять не позначив,
а тільки серце спопелив.