Сніг скам’янів і розцаривсь по небу свавільно —
спробуй з-під нього хоча б бадилинку добуть...
Біла сорочка пристала до тіла так щільно,
з шкурою треба здирати, аби розстебнуть.
І на ходу прикипають до снігу підошви,
з тілом доводиться їх — що не крок — відривать.
Плями червоні згодом затрусить пороша,
але на тілі буде довічна печать...
Ти приростаєш чи світ приростає до тебе
небом, повітрям, сухим будяком...
Холодно як! Сиза крижина пристала до ребер,
і до повіки листок присмоливсь мідяком.
Чуєш: всякчас і всякдень проростаєш все глибше
в м’якуш повітря, в спустошений вічністю шар,
інший в тобі хтось замість тебе дише
і крізь сопілку в грудях роздмухує жар...
Він і мороз, і сніги перетворює в срібло,
кожному дневі радіє, неначе дитя.
Він і від світу існує осібно,
і незбагненне для нього злиття.
Ти — обважнілий, а він — як пір’їна,
подих його поторкає струну...
Перед очима танцює сніжина
і відлітає у далину-у...