Струмуючий, далекий часу гук
крізь оболонку вапнясту кулясту
просочується — шовкопрядний звук
надійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить — снувальне волокно
на кокон навивається сріблясто,
у сповитку душа дріма давно,
і лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,
виборсується голос із тороччя,
між напівсфер, між білих лушпайок
лунає слово, сповнене пророччя:
«Будучина» — як збанок для води,
в якому скло налите не схлюпнеться,
проріжеться лиш промінь молодий,
гарячим вістрям пронизавши серце.
І тіла ваготу полишивши землі,
угору понесеш до стін присохлу глину,
і поглядом крізьким помітиш на крилі
мандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,
з праматірних глибин снується самотворно,
і оболонки душ на ній разком висять —
поплюсклі каплушки, проїдені і чорні.
І не останній ти — перелік-бо трива,
не обірвати нить, що пориває вгору,
лиш тіней зачерпни в широкі рукава,
бо невагомий ти, а небо так прозоре
Питуща земля, усотавши жадливо
зволожену тінь, що упала навкіс,
чекала терпляче на зоряну зливу,
щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона випивала з простертої плоті
її ваготу — ворушились п’явки,
і слово «безмежність», окислившись в роті,
замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона прогиналась потульно поволі,
приссавшись травою на всю довжину,
снага протікала крізь фільтри юдолі,
вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І, наче личинка, западисто входив
у чресла чутливі, в незрушні шари,
лиш чув кістяком: підземні б’ють води
і тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,
ламаючи зібгане в ковтюх єство,
свідомість сліпа западала в провали,
спливала в безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,
приймаючи в себе бентежне тепло;
прорізались крила, і мить воскресіння
явля перед зором все те, що було.