На пагорби, на вечір, на вітри
зір посила свій подив і відвертість:
далеко — жить, далеко — йти з гори
і небо на плечах нести упертих.
Звиса згори сріблястий ланцюжок —
простерту руку піднеси під нього:
тече, тече крізь пальці порошок,
вкрива блакиттю зрошену дорогу.
За обрієм відкрилося мені
солодке лоно — папороть квітуча,
літа мені куються голосні
зозулями на листячку летючім.
Зелений колір всюди молодий,
зласкавлений промінням стягуватим...
О завтрашнє, спинися і зажди —
зірву листочок, аби смак не втратить!
Зір утомлю, і виснажу вуста,
і жайворів візьму собі у вуха...
Трава густа з-під ніг мені зроста,
немов пита: — Ну, чом спинився? Рухайсь!