В гіпс відлилося, захололо
минуле, що було — ніколи!
Якийсь рубець, якась там згадка,
що від випадку без порядку
в тобі, якому ні початку,
ні краю — вічен, мабуть, ти!
І перемішані світи,
як зерна в давньому засіці.
Де ти не був, в якому віці?
Чи ти на лови не ходив,
чи в оці чистої води
не відбивався молодим,
чи біля вогнища лункого
ти міддю горла не лудив,
аби докликатись до Бога?
Яка була швидка дорога,
коли в дитинстві навмання,
припавши вітром до коня,
ти мчав на сонце. Кутий огир
мінився з ночі в колір дня.
Та чи ж було все це? Не знаю.
Теперішність не має краю...
Вся сума днів і сума вчинків,
весь почерговий їхній хід —
це тільки пригорща піщинок,
що є лічбою твоїх літ.
Воно це все — ніщо, безглуздя,
якщо твоя наступна мить —
це підсумкова, правосудна.
Так лише й треба, мабуть, жить.