Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Батькові

Проносячи шум, саморослі колони попарно ішли вздовж шляхів кругових... Ти слухав і вгору підносив долоні — вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький... А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, щоб нуритись в темінь і шляхом очищень пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило спурхнувши, знеможено падали вниз; чи ж шум піднебесний, чи пташку ловили, бо знов до колон збронзовілих тяглись... Вбираючи спиною води джерельні, коріння повзке ти хребтом доточив і знав, що ступнув за межу несмертельну, коли у війну ще життя заступив. З продухвини неба листочок медяний упав на обличчя і губи стулив. Я крикнув за тебе: — О земле-Тетяно! Який він безкраїй, хоч зовсім малий. За шумом високим ніхто не почує, як голос незроджений в горлі кричить, і краплі небесні по жилах струмують, угору рвуть руки, щоб крик доточить. Ген, тільки вершечки трави схилитнулись, зненацька колони угору знялись, і пригорщі, повні землі, сипонули, піднісши вузласте коріння увись. І ця запороша, мов хмара, відлине, і ти ще зведешся, щоб знов впасти ниць, аби все земне увібрали краплини, що світяться маком на денцях зіниць.