Неопалима купина! Запалена ще з ночі.
Палахкотіла край вікна, і пломінь жбухав в очі.
І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив:
вчорашній день і нову близь,
і очі жаром налились, і став весь світ гарячим.
Палає шлях, і білий кінь
обвуглив в леті груди,
і, розпорошуючи тіні, йдуть обгорілі люди...
А серед них мій побратим,
що спалений був зранку —
він жорен вогняний котив
через майдан до ґанку...
Він раптом глянув у мій бік
жаринами із-під повік, і замахав руками,
і товщу простору пропік,
що холодів між нами.
А я... я вуха затулив, щоб голосу не чути,
та він долоні пропалив
розпеченим жар-прутом.
Я тільки чув: вогонь гуде — аж полум’я регоче...
І я лечу до тих людей, спитати щось їх хочу.
Мов паперовий, взявсь вогнем, на вітрі попелію
і бачу: коло кам’яне попереду біліє.
І холодом палючим б’є
від колеса-недвиги,
і знаю, що воно — моє...
Але чому із криги???