Розшарпані, давильні, повстяні,
на схід вони зсувались день при дні,
чіпляючи за крівлі свої кошла,
і відбивались образи сумні
в калюжках, що лягали під підошви...
— Куди ж ми, брате?
— А шукати долі... —
Ішли, ішли, і вікна захололі
дивились невидющо нам услід,
і води оберталися на лід,
і стугоніли верби дуплочолі.
— А де вона? — насміливсь запитать.
— Коли б я знав, не тре’ було й шукать...
— Чи довго ще? — перепитав по тому,
відчувши і мізинцем навіть втому.
У відповідь ні слова не сказав...
Від вітру я хилився, як лоза,
і розумів, що довга ця мандрівка...
Дві іскорки заблискали в сльозах:
— Глянь, брате, в мене дощик на повіках...—
Брат пильно глянув, прискаливши вічка,
себе набачив раптом в чоловічках
і вигукнув здивовано: — Я — там!..
— Де, де? — я злякано його перепитав.
— В очах твоїх, якраз посередині...
стривай, стривай... я... наче на крижині
чи то пливу, а чи лечу... зникаю...—
Розплющуюсь — а брата вже немає...
Гукаю, кличу... В чоловічках віч,
як в отворах порожніх, зяє ніч...
Повіє вітер — сльози набіжать,
а в них дрібненький, як мачина, брат...
І завмираю, і дивлюсь кругліше:
— А може, ж він, а може, ж він побільша...