Насльозило, навіяло — шаром ропи затягло...
День, неначе віяло, склався у смужку — як не було.
В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло.
Листя променем зшилося у широке крило...
Хата наче на свято — немає кутків,
і півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів:
«Миром, світлосте!» — з яблуні, з молодого вершка...
Перемішані, зв’ялені: тут плоди, там рука...
Крізь лунку горловину прокручує час,
і зернину, й пилину, і здрібнених нас.
Та склубочений вихор готує ретельно заміс,
щоб розлити по формах нетанучий віск:
птахо — дерево — людо — глино — зерно,
аби на ніч закрить отой протяг важким валуном.