В блакитнім храмі дня,
де все доцільно-чинне,
небарвиться, линя
оздоблення рослинне;
і сиплеться тинька,
і пада позолота,
і пишнота зника,
мов увійшла скорбота, —
і де не запряде
очима — там розруха... Лункий вільготний день
неначе себе слуха:
десь дерево дуднить,
хтось пакола рівняє...
і павутинки нить
вуста перетинає... Собача гавкотня
з людськими голосами
торка склепіння дня
і шерхне під ногами. І тіні від дерев
лягають всім на плечі
нестерпним тягарем
важкої холоднечі. А ступиш лише крок —
коштовностей не стане,
карлючкою листок
в твою ступню устряне —
хоч кров’ю взолоти
гаї убогі й луки;
ген, люди, як хрести
стоять, розвівши руки...
І мідяний п’ятак
пішов давно на квити.
Гей, клене, ти жебрак, —
як будеш зиму жити?