У сутінках і трави сутеніли,
і олово важке несла ріка,
лиш рушники на цвинтарі біліли,
затиснуті хрестами в кулаках.
Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша.
Густіше сутінь, і густіша кров,
і замість тебе мов хтось інший дише,
рукою водить: скрип-поскрип перо.
Напише «сутінь», згодом перекреслить,
чи виправить на інше слово «день»,
чи слово «ніч» напише разів десять,
й кружечками, як вуглем, обведе...
А ніч ішла, осяжиста, повільна,
і проступала в літерах смола,
і рухом дужим, порухом свавільним
приклеювала руку до чола.
І стежив ти, як всі слова зливались,
як чорна пляма ширилась, росла,
мов тінь руки чиєїсь шестипало,
й папір заливши, капала з стола...
І рвучко встати ти не зважив духу,
сидів, як прикипілий до стільця,
і всім єством заціпенілим слухав,
як, мов смола, кров капле без кінця.