Лопушана долоня виважує чисту краплину,
успадковану з ночі — цей скарб над скарби;
як і ти, я стою нищуном коло тину
і стискаю у жмені таку ж крапелину,
а над нами кружляють хапкі голуби...
— Мамо, нащо ота жалива кругом хати,
дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? —
Не надбав я нічого, а стільки вже втратив,
і розібраний геть, наче тин на паліччя прочан...
Той сорочку узяв, інший думку чи слово,
а той барви забрав, інший — гідність та честь...
В жменях — листях — роса... В жилах крапелька крові,
що по нитці чорнильній по скроні тече...
Але й досі ще котиться тілом відлуння,
пам’ятає єство гострий спалах і струс:
обібрали мене... чи тоді ж як заснув я?
Чи тоді, коли в землю по пахви угруз?
Але ж іншим збудивсь: з відчуттям, що багатий,
бо перлина в губах і перлина в руці, —
промивається зір — забуваються втрати,
лиш від крику лишаються в горлі рубці;
невтоленну жагу і пожадливість плоті —
все відкинув! — стою, як останній кілок:
крапелина в губах — намистина у роті,
білозубо сміюсь, мов гороху стручок!
Та під кроквою серп дрібнозубо сміється,
і все нижче заточують лет голуби...
— Заберуть, заберуть, — чує крапелька серця, —
заберуть, моя нене, останні скарби.