Павло Мовчан - І вітер ламкий, наче крига, кришився...
І вітер ламкий, наче крига, кришився,
зникало з блакиті пташок клинописся,
на біле біліше лягало, мов тінь,
кришилася крейда на полотні —
на білій стіні писалось обличчя,
писався життєпис вапном мальовничо,
вчорашнє вставало на повен свій зріст,
і вчинки писались на ньому навкіс.
Писалось весьдення священним писанням,
срібліла дзеркально сторінка остання:
на неї хтось дихав, бо пар залишався,
на ній непомітно чийсь вирок писався:
кришилася крейда розм’якла додолу, —
рука непохибно дописує долю...