З губ знявши усміх, мов каблучку,
він без потайності сказав,
що вчора селезнем літав,
та хтось в крило йому улучив —
бо раптом рану показав...
Та ще додав, що він — криниця,
та хтось прийшов води напиться
і джерело замурував...
— Нутро замкнуло крові краплю...—
При сухорукому багатті
криниця пригадалась раптом,
з якої води ми пили,
та каменюку хтось звалив,
розреготавшися квадратно...
— Хіба є докір без сумління? —
Узять хоча б цю ніч осінню...
Ви грієтесь — вогонь з хрестів —
в теплі шукаючи спасіння...
Нема... не буде й поготів...
Все потайне — відразу ж явне.
Життя, як сіно водоплавне,
допоки повінь, то й пливе...
Забуте стало знов недавнім,
воскресло все, що неживе...
Забитий птах, образи люті,
чиїсь волання непочуті,
а страх, що попелом з грудей,
а гнів на голови людей,
а чужоложництво, а зради...
Відбилось все в огню свічаді,
всі від криниці до небес...
Жарина вказівна, як перст,
горить прицільно... Гість дрімає...
І тайна дрож усіх проймає...
Відкривши браму в ніч безкраю...
Забравши хто які пожитки,
один за одним ланцюжком
ми в ніч ішли і жару злитки
в кишенях несли потайком...