Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Нічний гість

З губ знявши усміх, мов каблучку, він без потайності сказав, що вчора селезнем літав, та хтось в крило йому улучив — бо раптом рану показав... Та ще додав, що він — криниця, та хтось прийшов води напиться і джерело замурував... — Нутро замкнуло крові краплю...— При сухорукому багатті криниця пригадалась раптом, з якої води ми пили, та каменюку хтось звалив, розреготавшися квадратно... — Хіба є докір без сумління? — Узять хоча б цю ніч осінню... Ви грієтесь — вогонь з хрестів — в теплі шукаючи спасіння... Нема... не буде й поготів... Все потайне — відразу ж явне. Життя, як сіно водоплавне, допоки повінь, то й пливе... Забуте стало знов недавнім, воскресло все, що неживе... Забитий птах, образи люті, чиїсь волання непочуті, а страх, що попелом з грудей, а гнів на голови людей, а чужоложництво, а зради... Відбилось все в огню свічаді, всі від криниці до небес... Жарина вказівна, як перст, горить прицільно... Гість дрімає... І тайна дрож усіх проймає... Відкривши браму в ніч безкраю... Забравши хто які пожитки, один за одним ланцюжком ми в ніч ішли і жару злитки в кишенях несли потайком...