Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші...

Сотворивши себе, кущ шипшини завмер на узвишші, хвиля думки біжить і ледь-ледь повітря колише, перед зором струмує відміряний вічністю час, що своїм проминанням споріднює зело і нас. Тонко мгліють гілки, і дві зв’ялені ягоди гаснуть, холодок зов’ядання ворушить повісмо сивин, але ж нас навзаєм полонила надія прекрасна: свою кров об’єднать і тривати в подобі людино-рослин. У волоссі гніздо мостить пташка якась безіменна, твердне шкіра, нестерпно наброщені пучки болять, бродить змішаний сік і на лицях у мене ягодини, підпалені кров’ю, горять. Не піду до людей, затремчу і, позбувшися страху, підібгаю коріння і крону згорну. Моїм голосом скрикне в волоссі сполохана птаха, бо знеобачки серце пташине я терням протну. Розів’ється за мить листя жовте, щоб миттю упасти, кружелятиме тінь, щоб, зібгавшись, податися гінко на схід, і полишений кимось тремтітиме клапоть квітчастий, аби ми пригадали покинутий світ. Силкування даремні — спромігся бджолу пригадати, що, розплющивши око, углиб зазира, де пручається мовчки душа волохата, та незрушні волокна, і ледве потульна кора.