Poem Library Вірші - Стихи Профіль - Профиль Логін - Логин Реєстрація - Регистрация

Павло Мовчан - Земля тужавіє від подмухів вітру...

Земля тужавіє від подмухів вітру, і вершники скачуть прозорі по ній, і чути іржання, мов легіт, тендітне, і збруя палає на кожнім коні. З країни примар ці з’яви шалені, яку ж вони вістку несуть і куди? Чи те, що підковами краплі зелені вкипіли в копита лункі назавжди? Чи, може, звістують про світле пришестя погожої днини і білих хмарин і мчать у країну відхлянутих весен, де сто соловейків співа, як один. А я по оцій по землі стужавілій скрипучі колеса пускаю назад, туди, де сховались лихі заметілі і чорні замети громадяться вряд. Життя ж на два боки, то й руки розкину: ошую — в минуле, десницю — вперед, щоб чути було, як снується хвилина, мов нитка крізь серце: з замету в замет. І все врівноважує мить серцевинна, хоч дощ і зіперся на ліве плече, бо з правого ока важка крапелина, пливкий перехнябивши обрій, тече... А вершники скачуть, колеса ж скрипочуть, і степ розгорнувся сувоєм між рук, і сорок комоней стоять на обоччі, і кожен затиснув земельку в п’ястук.