Павло Мовчан - Віддзеркалення (“Мій відбиток, наче гальку...”)
Мій відбиток, наче гальку, дошліфовує вода,
і виплутується чайка, бо зелена борода
розпустилась за водою — в ній краснопери живуть.
Чорні хмари наді мною — шерхлювать мене почнуть.
Всі зазубрини вже знято, вже гладенький, наче скло,
лише губи ще щербаті і пощерблене чоло.
Відшліфовано й горлянку — звуки чисті, ніби ртуть.
Храмам губи наостанку треба рашпільно тернуть,
щоб сміялись, не кривились, не округлювались в крик:
слово мовиш — засвітилось, ніби дзеркальце — язик. Вже дзеркальний ти зісподу, серцевиною — також;
дивишся з води у воду:
хто ж з вас справжній з двох, ну хто ж?